"Усе, що я раджу, треба знати тільки педагогові, і необов’язково знати вихованцям. Педагогічна обізнаність, педагогічна «освіченість» учнів приносить, як правило, не користь, а шкоду. Справа в тому, що однією з умов високої ефективності педагогічного впливу є обстановка ненавмисності цього впливу. Іншими словами, учневі не треба в кожну дану мить знати, що вчитель його виховує. Виховний намір має бути прихований обстановкою дружніх, невимушених взаємин. Чому людина не повинна знати, відчувати, що її виховують? Тому що справжнє виховання — це самовиховання. Треба створити таке спілкування вихователя й вихованців, щоб кожне слово, звернене до юного серця й розуму, пробуджувало внутрішні духовні сили, викликало внутрішню роботу розуму й серця, спрямовану на самопізнання й самовдосконалення. Якщо ж людина на кожному кроці відчуває й розуміє, що її виховують,— здатність до самопізнання й самовдосконалення притупляється..." (Василь Сухомлинський)
"Найважливіший засіб відвернення лінощів — не повинно бути неробства й пустого проведення часу. Не повинно бути такого періоду в духовному житті людини, щоб вона нічого не створювала. Потворним у всіх відношеннях є те, що дорослі спеціально створюють умови для ледарства й неробства, називаючи це неробство дитячим літнім відпочинком. Відпочинок має бути тільки активним, являючи собою зміну характеру діяльності. З душного міста дітей треба вивозити в села, нехай вони тут, серед полів і лук, займаються посильною діяльністю, загартовують свої сили. Могутній засіб відвернення лінощів — обмеження бажань. З дитинства нехай людина на власному досвіді пізнає суть понять: не можна, треба, можна. Разом з батьками слід добиватися того, щоб дитина себе обслуговувала. Людина нехай змалку зазнає труднощів, переборюючи їх напруженням фізичних і духовних сил. Злиття фізичних і вольових сил виховує працьовиту, вольову людину..." (Василь Сухомлинський)
"Кожна виховна бесіда має свою мету. Інколи мета — загальна, стосується всіх вихованців. Іноді бесіда проводиться для того, щоб подіяти на весь колектив, а особливо вплинути на окремого вихованця. Продумуючи духовне життя колективу, думки, почуття, поведінку окремих вихованців, накреслюючи зміст виховної бесіди, ви ніколи не повинні забувати, що головний ваш засіб впливу — слово, що ви доторкаєтесь до розуму й серця своїх вихованців словом. А слово може бути і могутнім, гострим, гарячим, може бути воно й кволим, немічним, безсилим,— усе залежить від однієї дуже важливої риси вашої бесіди — одухотвореності, натхнення. У виробленні переконаності, у спонуканні дітей, підлітків, юнаків і дівчат до самовиховання ваше натхнення — це свята святих виховання. Пам’ятайте, що ви передаєте в своєму слові вихованцеві не тільки вміст того, про що розповідаєте, але й частинку своєї душі..." (Василь Сухомлинський)
"Планування виховної роботи — це насамперед уявлення про ідеал виховання. Вихователь повинен уявляти, що має вийти з доставленої в його майстерню «брили мармуру». Від того, наскільки ясне це уявлення, залежить розуміння суті й необхідності планування виховної роботи... І загальніший план — на всі роки шкільного виховання, і конкретніший — на період роботи одною вихователя із своїми вихованцями — обидва ці плани якоюсь мірою є ідеалом, до якого прагне вихователь. На основі ідеалу треба планувати конкретну виховну роботу на більш обмежений період. На який саме період? Плануйте так, як вам зручніше: чи то на тиждень, чи то на місяць; у декого виходить непоганий план і на цілу чверть. Треба тільки завжди пам’ятати, що виховання — жива, рухлива справа, яка вічно змінюється й розвивається, і що вихованець ваш завжди в етані становлення. Планування виховної роботи на невеликий строк є ніби постійним, повсякденним звірянням того, що робиться щодня для досягнення ідеалу..." (Василь Сухомлинський)
"... Хочу порадити вам: володійте умами своїх вихованців. Немає сильнішого засобу підкорити волю свого вихованця, ніж підкорення його думок. Але владарювати над думками можна лише тоді, коли у вас багате, повнокровне життя в світі книжок. Найчутливіші, неповторно індивідуальні, норовливі, «бунтівливі», непокірні натури й характери при вмілому підході стають книголюбами. Підкорюйте їх книжками й розумом." (Василь Сухомлинський)
"... Мудрість влади педагога — це насамперед його безмежна влада все розуміти. Пам’ятайте, що в дитини не буває умисного прагнення творити зло. Педагогічне неуцтво з того й починається, що вихователь приписує дитині це прагнення, вважаючи, що вона навмисне чинить погане. Прагнучи «підрубати корінь зла», вихователь рубає всі корені, і живі паростки дитинства засихають. Звинувачення в умисному злі, в лінощах, недбальстві, яких насправді немає, дитина переживає як велику несправедливість, це відштовхує її від учителя, вона втрачає довір’я до нього. Ламаючи дитячу довіру до вас, ви штовхаєте дитину на те, що вона починає захищатись непокірністю, умисним непослухом, прагненням робити все наперекір вашим вимогам. Пам’ятайте, що все це з’являється там, де дитяче довір’я до вас дало тріщину... Якщо дитина робить щось «не так», не допускайте «сильних», «вольових» засобів впливу на неї. Не допускайте, щоб у вашу складну лабораторію гуманізму увірвався стук кулака по столу й окрик. Нехай не приваблює вас перспектива побачити рухливого, сміхотливого, вічно невгамовного пустуна згаслим і приголомшеним, із сумними, погаслими очима, зігнутим і нещасним — погана це перспектива. Бережіть, як найвище благо, людську гордість, недоторканність особистої честі дитини..."(Василь Сухомлинський)
"... Як треба дорожити безмежним дитячим довір’ям, яким мудрим, люблячим захисником дитини треба бути вихователеві, щоб між ним і дітьми завжди зберігалась гармонія людських, щирих, доброзичливих стосунків. Якою мудрою має бути влада педагога над людиною. Не забувайте ні на мить, що дитина — така сама людина, як і ви. Бережіть дитяче довір’я, бо воно — це і є любов дитини до педагога — якраз у цьому осереддя мудрої влади педагога над дитиною. На цьому довір’ї тримається прагнення дитини знаходити і знайти захист у вихователя. Дорожіть, як неоціненним скарбом, цим дитячим прагненням. До того часу, поки дитина дивиться з надією на вас і вірить у вас, ви - справжній вихователь, наставник, ви - учитель життя, ви - авторитет, живе втілення життєвої мудрості, ви - друг, товариш. Пам’ятайте, що ці речі дуже тендітні, їх легко зруйнувати. Якщо ви зруйнували їх, вам як вихователеві настав кінець. Ви будете наглядачем, а не вихователем." (Василь Сухомлинський)
"... Наші юнаки й дівчата прагнуть принести радість тим, хто вже не може трудитися, живе самотньо. Щовесни старшокласники розбивають кілька квітників для одиноких старих. Ця праця — оточена романтичним ореолом доброчесності. У ці дні юність переживає думку: всі ми станемо старими, про всіх нас будуть турбуватися молодші покоління. Як потрібно, щоб ця думка переживалась у роки отроцтва і юності! Вона облагороджує юнака, робить його справжнім чоловіком. Вона готує дівчину до великої материнської місії. Романтична, приваблива праця, яка виражає турботу про старість,— це найпотрібніша, найблагородніша діяльність. Не упускайте, мій друже, жодної можливості, щоб доторкнутися до того потаємного куточка душі вихованця, де зберігаються думи й тривоги про старість. Турбота про старих — це найзворушливіша любов до людини. Байдужість до старості жорстоко мстить суспільству — виростають люди з кам'яними серцями." (Василь Сухомлинський)
"Не багатство духовного життя залежать від самодіяльності, а навпаки, самодіяльність колективу є результатом повнокровного, багатого духовного життя. Чим вище розвинуте в колективі відчування людини, чим більше духовних цінностей приносить кожний своїм товаришам, чим яскравіше розкриває людина перед людиною свою внутрішню красу, чим більше ця краса пізнається в спільній праці для блага людей,— тим більше підготовлений колектив до того, щоб по-справжньому турбуватися про долю кожного свого члена, впливати на людські взаємовідносини, добиваючись, щоб вони були гуманними й виражали високу принциповість, вимогливість, нетерпимість до розбещеності й сваволі... Потрібно, щоб основою самодіяльності колективу були такі норми взаємовідносин, в яких кожна вимога колективу до особистості була б водночас турботою колективу про особистість, захистом особистості... Ми прагнемо того, щоб самодіяльність була яскраво виражена в духовному, особливо в суспільно-політичному житті. Від цього залежить соціальна й моральна зрілість підлітків, хлопчаків і дівчат. Усе, що розповідалося вище про навчально-предметні гуртки, про вечори науково-природничих знань для населення, про різновікові колективи — усе це жива, творча самодіяльність." (Василь Сухомлинський)
"... Що допустимо розглядати в колективі? Нічого. Уточнюю: якщо йдеться про проступки, то їх взагалі не слід розглядати, обговорювати, по-перше, тому, що істинне дитяче виховання полягає в тім, щоб проступків взагалі не було, чи було якнайменше; по-друге, колектив як виховна сила існує і впливає на особистість не розглядом проступків; по-третє, чим менше займається колектив розглядом всіляких конфліктів, тим більшу виховну силу він має. Є ще одно винятково важливе правило виховання: треба вміти згладити, нейтралізувати конфлікт у самому його зародку, не роздувати іскру, не робити з неї вогнища, а погасити її тоді, коли вона ще тільки зароджується. Можуть сказати: ви за «безконфліктне виховання»? Так, я за виховання дітей (саме дітей) без тих потрясінь ї вибухів, без тих сильних засобів впливу, які ні до чого доброго не приводять. Не можна з «дорослої» соціології переносити поняття й закономірності в дитячий світ. Потрясіння, конфлікти, вибухи у вихованні дітей не є об’єктивною необхідністю. І краще без потрясінь." (Василь Сухомлинський)
"Ця порада, що ґрунтується на певних теоретичних узагальненнях, дуже потрібна для практичної роботи. Важливо передусім знати вихідні принципові настанови й розуміти складну взаємозалежність виховних впливів на людину. Особливо це важливо, якщо мати на увазі створення гармонійної єдності колективу й особистості. Отже, в чому джерела виховної сили колективу, за яках умов колектив успішно, ефективно виконує роль вихователя особистості?... Розвиваючи, оберігаючи почуття поваги кожного до самого себе, виховуючи чутливість душі до доброго слова, краси, ми тим самим підвищуємо виховну силу колективу. Є цілий період духовного життя людини — вік від 5 - 6 до 9 - 10 років, який я назвав би періодом виховання готовності до життя в колективі. У ці роки особливо недопустимі грубість, байдужість, безсердечність — адже це удари по найтоншій тканині дитячого серця, після яких вона стає твердою й нечутливою, як шкіра буйвола. Пильно оберігайте вразливу тканину дитячого серця в ці роки, вихователю. Якщо в найбільш ранні роки ви зробили його серце морально товстошкірим, знайте, що пізніше, в отроцтві, вихованець ваш сміятиметься з ваших педагогічних хитромудрощів, мета яких — «пробрати», зачепити за живе. Чим менше покарань пережила людина в роки раннього дитинства, чим чутливіше відгукувалася вона на добре слово, тим вірнішим у неї буде страж совісті — серце й тим сильніший буде колектив, який складається з таких осіб..."(Василь Сухомлинський)
"Фізична, інтелектуальна, емоційна, естетична й трудова культура повинні розглядатися в їх єдності й взаємозалежності. Фізична культура є елементарною умовою повноти духовного життя, інтелектуального багатства. Разом з тим, фізична культура облагороджує всі інші сфери людського. У практичній роботі нашого педагогічного колективу червоною ниткою проходить ідея єдності виховання й самовиховання в сфері фізичної культури. Ми б не мали права навіть думати про здоровий дух у здоровому тілі, якби змалку нашими помічниками не були вихованці. За нашим твердим переконанням, єдність виховання й самовиховання у фізичній культурі починається із самого раннього віку й пов’язана вона з ідеєю народної педагогіки: як тільки навчився тримати ложку в руці й нести її від тарілки до рота,— трудись Ми добиваємося того, щоб дитина працювала, думаючи, і думала, працюючи. Тільки за цієї умови людина може зрозуміти смисл фізичної культури, відчути повноту своїх сил, пізнати залежність здорового духу від здорового тіла, уміти спрямовувати свої духовні сили на зміцнення сил фізичних..." (Василь Сухомлинський)
"Ці поради ми даємо учням старших класів, починаючи із сьомого. Вони стосуються дуже важливої сфери духовного життя школяра — читання, мислення, розв’язування розумових задач. Ефективність цих порад залежить від багатьох умов і передумов, серед яких на першому місці стоїть те, щоб у школі, насамперед у педагогічному колективі, панувала атмосфера багатих інтелектуальних інтересів; щоб уроки проходили на фоні багатогранного розумового життя, щоб у кожного школяра було своє розумове захоплення. Є це все — значить і вихованці будуть дуже чутливі до повчань, що стосуються самодисципліни розумової праці. Найважливішими ми вважаємо такі повчання..." (Василь Сухомлинський)
"... Радість праці — це самовираження в праці. Це той складний духовний стан, коли людина з подивом і захопленням бачить витвір своїх рук, знаходить у ньому саму себе, своє напруження, години одноманітної, нічим не примітної праці. Щоб зробити працю сферою самовиховання (а без трудового самовиховання взагалі самовиховання немислиме), треба дати кожному вихованцеві радість праці, добитися того, щоб праця стала творчістю. У праці починаються ті пошуки самого себе, які, триваюча кілька років, завершуються становленням покликання. Радість праці, трудова творчість, пошуки самого себе — усе це можливе лише в тому разі, коли в праці розкривається індивідуальність. Трудове самовиховання — це не просто вихід на збирання картоплі, на збір металолому. Це заглиблення в самого себе, злиття розумових сил і майстерності рук, свідома постановка мети й подолання труднощів..." (Василь Сухомлинський)
"Найважливішим спонуканням до самовиховання моральності є вселення вихованцям думки про те, що ви, індивідуум, живете серед людей. Люди бачать вас щогодини й щохвилини. Люди відчувають вашу присутність навіть тоді, коли не бачать вас. Кожна річ матеріального світу, з яким ви стикаєтеся, залишає на собі ваш слід. Але найпомітніший, інколи незгладимий слід вн залишаєте в людях, з якими спілкуєтеся. Справжній людині не байдуже те, що про неї думають, як її оцінюють інші... Учіть вимогливості, найжорстокішої педантичності в питаннях моралі. Учіть своїх вихованців контролювати самих себе... Самовиховання в моральній сфері ми починаємо з елементарної моральної культури... Протягом багатьох років наш педагогічний колектив виробив програму самовиховання моральної культури. Ця програма — ряд вимог, які ставить перед собою вихованець у моральних відносинах з іншими людьми. Ось кілька цих вимог..." (Василь Сухомлинський)
"... Треба виховувати так, щоб дитина не боялася матері, батька, вчителя, а любила їх. Щоб у неї взагалі були любимі люди. А любов у дитячому серці народжується до того, хто здатний розсіяти тривогу й розгубленість, утішити, утвердити віру в свої сили, хто здатний оберігати легковразливі, дуже чутливі до грубих, необережних доторкань почуття дитини і насамперед почуття власної гідності... Уміння слухати дитину — велике педагогічне мистецтво. Там, де не має цього мистецтва, немає і не може бути виховання... Знайте, що доторкання до дитячого серця має бути найніжнішим, найобережнішим,— тільки ніжність і обережність ведуть до того, що своєю розмовою з дитиною ви спонукаєте її до самовиховання. Пам’ятайте, що коли в школі панує добро і взаємне довір’я, вихованець сам приходить до вас тоді, коли в душі його розгубленість, коли він не може розібратися в тому, що діється в його душі, де істина, що йому робити... Від чого ж залежить самоповага, як вона виховується? Пам’ятайте, мій друже,— це дуже тендітна річ. З нею треба бути надзвичайно обережним. Так само обережним, як обережні ми буваємо з краплею води, що тремтить на квітці троянди, коли треба зрізати квітку, не струсивши прозорої краплі, в якій сяє маленьке сонце. Щоб виховати самоповагу, треба діяти тільки ніжними, тонкими виховними засобами. Самоповага не терпить грубих, «сильних», «вольових» засобів. Я б назвав самоповагу дитячою інтелігентністю. Це душевна лагідність, помножена на чистоту думок, потягів, намірів..." (Василь Сухомлинський)
"Необхідність наукової побудови процесу дитячого виховання в числі найгострішнх, найживотрепетнішнх питань висуває питання про взаємозалежність багатства духовного життя колективу й особистості. Звідки в колективне життя прийдуть духовна повнота й багатство, якщо кожний буде тільки споживачем? Хіба можна говорити про колектив як про вихователя особистості, якщо не розібратися з усією серйозністю, звідки ж течуть струмочки, які наповнюють джерело духовного багатства колективу? Група людей стає неорганізованим натовпом, якщо кожна людина, яка спілкується із своїми товаришами, не відкривається перед ними щоденно. Особистість і колектив — це дві сторони однієї медалі. Без виховання особистості не може бути й мови про колектив як про виховну силу, а виховання особистості немислиме без самовиховання. У широкому розумінні поняття виховання я уявляю собі як гармонію виховання колективу й виховання особистості, а у вихованні особистості одна з провідних мелодій належить самовихованню..." (Василь Сухомлинський)
"Я спеціально звертаю на це увагу тому, що марнослів’я розбещує душу людини, воно як іржа, роз’їдає колектив. Там, де є пустослів’я, по суті немає і не може бути ідейної єдності колективу. Марнослів’я — це безвідповідальне брязкання зброєю, перетворення зброї в іграшку, це духовне роззброєння людини. Разом з тим, як наймерзеннішого пороку, остерігайтесь отрути брехні й лицемірства. Нехай з дитинства, з отроцтва в плоть і кров, у звичку хлопчиків і дівчаток входить правдивість: нехай звичка називати речі своїми іменами перетворюється в характер, у натуру. Виховуйте у своїх вихованців непримиренність і нетерпимість до балаканини, порожнього красномовства, тріскучої фрази, хвалькуватості. Як же здійснювати на практиці ці золоті істини?.." (Василь Сухомлинський)
"... Благородні хвилювання серця, чисті, високі душевні поривання — ніколи ви не добудете цього багатства, якщо почнете добувати його в зрілі роки. Добувайте, творіть його в роки юнацтва. Бережіть його як неоцінепний скарб. Ще й ще раз, тисячу разів корисно порадити: учіть своїх вихованців бачити людину. Нехай кожний навчиться бачити в людині, як у дзеркалі, самого себе. Дати кожному юнакові, кожній дівчині це дзеркало, навчити дивитися в нього — це одна з вершин педагогічної мудрості. Якщо ви хочете стати справжнім вихователем юнацтва, учіть бачити в цьому дзеркалі найтонші, найзаповітніші, найнесподіваніші рисочки." (Василь Сухомлинський)
"Коли ми створювали наш степовий Куточок Краси для людей, у життя нашої дружної сім’ї несподівано ввійшла доля маленької дівчинки — Наталочки, як ми ласкаво її назвали. Дівчинка жила на околиці. У неї була лише мати. У три роки Наталочка тяжко захворіла — перестала ходити. Навесні і влітку мама клала доньку в маленький візок і ставила його під крислату яблуню. Зелений двір, яблуня, два вулики, колодязь, лелеки на сараї, собака Пальма, кролі, яких оберігала собака,— ось і весь світ Наталі. Голосиста й балакуча, але водночас засмучена своєю хворобою, дівчинка просила нас принести польових квітів, яких вона не бачила. У кожного з нас боліло серце: невже дівчинка не одужає? Лікарі її лікували, але швидкого одужання не обіцяли: якесь глибоке ураження нервової системи, ноги дівчинки нерухомі. Чим же тобі допомогти, маленька Наталочко?.." (Василь Сухомлинський)
"Звичайно, матеріальні, господарські відносини породжують відносини іншого виду — духовні. Чим цікавіша праця, що становить саму суть господарських відносин, тим глибшими можуть бути духовні відносини між вихованцями різного віку. Праця ж стає цікавою тоді, коли дитина й підліток, підлітки і юнаки, які працюють в одному колективі, керують машинами й механізмами, оволодівають складними практичними уміннями й навичками, передають один одному знання й досвід — це і є духовні відносини. Без трудового захоплення, без жадоби знань, без спільної діяльності, що являє собою оволодіння порівняно складними уміннями і навичками, різновіковий колектив як інструмент виховання — неможливий. Але якщо вам удалось досягти злиття праці й духовного життя вихованців різного віку, тоді у вас з’являється нове, дуже сильне джерело впливу колективу на особистість..."(Василь Сухомлинський)
"Щоразу, коли мова заходить про виховання юнацтва, я знову й знову говорю про неспокійне серце громадянина. Це серцевина всієї нашої педагогіки. Як вогню, бійтесь байдужості, мій друже. Це найстрашніша отрута, що породжує обивателя, міщанина, якому ні до чого немає діла, який любить мерзенні істини моралі шкурника: «не моє засипалось — не моє змелеться», «моя справа півняча — прокукурікав, а там хоч і не світай». Чим більше створили молоді руки для людей, тим чистіше, благородніше серце. Воно відчуває радощі й болі людей, лихо й турботи суспільства; погляд юного громадянина на навколишній світ стає допитливим і прискіпливим, натура — неспокійною й турботливою, благородство серця ніколи не уживається із злом, з байдужим ставленням до громадських інтересів, з приниженням людської гідності..." (Василь Сухомлинський)
"У переборюванні труднощів виховується мужність, облагороджується серце. Не озлобляється, а, навпаки, робиться ніжним і чуйним до людини, до добра, і непримиренним, нещадним до зла. Життя, яке ми відкриваємо перед своїми вихованцями,— не уторована доріжка. Молоді, особливо юнакам, треба бути готовою до всього. Треба бути готовою до найсуворіших випробувань. Виховуйте своїх юнаків такими мужніми й витривалими, щоб труднощі й злигодні, які — до всього цього треба бути готовими повсякчас — зустрінуться на їхньому шляху, не породили розгубленості й розслабленості. З фізичною непохитністю й витривалістю зв’язана й непохитність духовна..." (Василь Сухомлинський)
"Можна почути суперечки: коли починається рання юність — у чотирнадцять чи в шістнадцять років? В останні роки учених турбує акселерація — прискорення фізичного розвитку юнаків і дівчат, і в той же час - відносне відставання розвитку соціального, духовного, морального. Юність, за твердим переконанням нашого педагогічного колективу, починається в І2 — 13-річному віці. Якщо ви хочете, щоб хлопчик став духовно зрілою людиною, допоможіть йому зробити перші кроки на громадянській ниві. Зовсім безтурботне дитинство й отроцтво — ось корень духовного інфантилізму. Турботи в житті юнацтва повинні бути. Я маю на увазі турботи нашого народу, суспільства, Батьківщини. Нехай усе, що оточує наших хлопчиків і дівчаток, уже на зорі їхньої юності бентежить, хвилює, турбує їхні серця. Нічого в житті — ні безпосередньо поряд них, ні десь далеко, на краю світу, не повинно бути такого, що не стосувалося б їх особисто. Дати підліткові громадянське бачення світу — одна з вершин педагогічної мудрості..." (Василь Сухомлинський)
"Якщо всебічний розвиток вихованців відбувається в багатьох колективах (а я розповів ще далеко не про всі), то створюється такий етап, коли кожний старший учень — керівник, вихователь; багато юнаків набувають досвіду керівництва. При цьому керівництво виступає як величина похідна від діяльності. Воно ніби зароджується в процесі діяльності. Найчастіше керівника вибирають тоді, коли він уже показав себе на ділі як майстер своєї справи. Такому керівникові діти охоче підкоряються, тому що в даному випадку підкорення рівнозначне бажанню стати сьогодні кращим, ніж був учора. Підкорення й керівництво поза активною діяльністю, на яку надихає весь колектив єдина мета, у школі неможливі. При цьому дуже важливо, щоб діяльність, на якій ви виховуєте колектив у дусі високої вимогливості, мала яскраво виражений суспільний, громадянський смисл... (Василь Сухомлинський)
"Поки існує школа, непорушною істиною залишаться слова К. Д. Ушинського: «У вихованні все повинно базуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила випливає тільки з живого джерела людської особистості. Ніякі статути і програми, ніякий штучний організм закладу, як би хитро він не був придуманий, не може замінити особистості в справі вихованця... Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, яке проникає в характер, неможливе. Тільки особистість може вплинути на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна сформувати характер»... Життя переконує, що вихованець — дзеркало вихователя. Мистецтво й майстерність виховання полягають у тому, щоб уміти бачити себе в образі вихованця, в тій істоті, що мислить, відчуває, переживає, істоті, яку ми творимо з маленької дитини..." (Василь Сухомлинський)
"Умійте, мій друже, донести до сердець своїх вихованців ту істину, що з матері починається життя, що з матері починається святе почуття патріотизму. Умійте навчити своїх вихованців бачити життя, а в житті - безліч тих найскладніших людських взаємин, які прямо говорять юнацтву, інколи волають: не проходьте мимо, втручайтеся в те, що ви бачите... Я кажу підліткам про жінку-матір: "Ніколи не забувай, сину, що вона — творець життя. Вона дала тобі життя, вигодувала тебе, відкрила перед тобою красу світу і рідної мови, уклала в твоє серце перші поняття про добро і зло, честь і безчестя. Пам’ятайте, сини, що в матері всі помисли, турботи і переживання — про дітей, про їх долю. Добро в серцях і в справах дітей — це її щастя, зло — її горе. Кожна жінка — мати або майбутня мати. Вона по-своєму глибоко, по-своему красиво переживає свою відповідальність за весь рід людський. Материнство робить жінку красивою і мудрою. З того часу, як жінка стає матір’ю, її почуття набувають високого, нікому, крім неї, недоступного змісту". (Василь Сухомлинський)
"Людина, яку виховує школа, - не тільки громадянин і трудівник, а й майбутній батько, майбутня мати, вихователь своїх дітей. Наш педагогічний колектив заклопотаний тим, щоб запобігти легковажному, несерйозному ставленню до шлюбу, кохання, народження дітей, що, на жаль, можна ще зустріти серед молоді. Свої турботи ми поділяємо з батьками. На заняттях педагогічної школи ми розповідаємо матерям і батькам про те, які завдання висуває перед ними життя в той період, коли їхні діти наближаються до статевої зрілості. Ми прагнемо прийти до єдиних поглядів і переконань з матерями й батьками відносно того, як облагороджувати статевий інстинкт. Потім, коли діти стають юнаками й дівчатами, ми проводимо з ними бесіди — учителі-чоловіки й батьки — з юнаками, вчительки-жінки й матері — з дівчатами. Багаторічна робота в школі перекопала мене в тому, що це конче необхідна справа. Тут відбувається, можна сказати, найніжніше, найтонше, обережне і водночас необхідне доторкання до юнацьких сердець. Ми вчимо їх жити, учимо бути справжніми людьми. Цю місію можна довірити тільки найчутливішим і найлюдянішим педагогам..." (Василь Сухомлинський)
"... У суспільстві, яке ми створюємо, людина людині має бути другом, товаришем, братом. Ці високі якості виховуються тільки тоді, коли людина віддає частку своєї душі в ім’я щастя інших людей. Віддача духовного багатства — тільки це і є здобування духовного багатства. Людські взаємини розкриваються найяскравіше в праці — коли один щось створює для іншого. Праця — поняття невичерпне, тому що воно — людське. Праця не тільки там, де людина сіє хліб чи саджає дерево. Найтоншою, найскладнішою працею є те, що людина приходить до людини, бачить в її очах, читає між «рядками» її слів кликання на допомогу. Ця праця є найвищим ступенем діяльності людського духу. Але щоб досягти цього ступеню, необхідно пройти ступені початкові — працювати для матеріального добробуту сім’ї, створювати матеріальні цінності, необхідні для того, щоб людина їла, одягалася, жила в упорядкованому житлі." (Василь Сухомлинський)
"Я ще раз підкреслюю надзвичайну важливість того, щоб дитяча, підліткова, юнацька праця включалася в економічне, матеріальне життя родини, була в ньому органічною необхідністю, розглядалася матір’ю і батьком як святий обов’язок дітей. Якщо цього немає, жодні педагогічні хитромудрощі школи не дадуть відповідних результатів... Народна педагогіка знає, що дитині посильне і що непосильне, знає, бо в ній органічно поєднується життєва мудрість а материнською і батьківською любов’ю. Народна педагогіка не боїться того, що праця втомлює, вона знає, що праця неможлива без поту й мозолів. Народна педагогіка, яка знає чарівну силу праці, відкрила перед нами нові джерела виховної мудрості. Ми переконалися, що тільки завдяки праці, в якій є піт, і мозолі, і втома, людське серце стає чуйним, ніжним. Завдяки праці людина стає здатною пізнавати навколишній світ серцем. Дитина-трудівник, підліток-трудівник бачить людей зовсім не так, як той, хто не знає справжньої працї...." (Василь Сухомлинський)
"Ряд педагогічних ідей ми проводимо червоною ниткою через усю роботу школи з батьками. Особливо великого значення ми надаємо єдності духовного життя родини і шкільного навчання дитини. Педагогічний колектив прагне переконати матерів і батьків у тому, що в родині повинен панувати дух поваги до науки, культури, книжки. Разом Із сім’єю ми проводимо Свята Книжки. Їх зміст полягає в тому, що батько й мати купують для домашньої бібліотечки художню літературу. Про книжку в родині і духовному житті сімейного колективу ми читаємо лекції в усіх відділах педагогічної школи для батьків, проводимо індивідуальні бесіди. Ми прагнемо того, щоб у дитини виховувалися багатогранні духовні інтереси й потреби, серед яких на першому місці має стояти потреба в книжці. Нам вдалося досягти того, що надвечірній час у багатьох сім’ях став часом книжки: діти й підлітки читають книжку з власної домашньої чи шкільної бібліотеки..." (Василь Сухомлинський)
"Ми повинні турбуватися, щоб у матері й батька було єдине уявлення про те, кого вони разом із школою виховують, а звідси і про єдність їх вимог, передусім — до самих себе. Добитися того, щоб батько і мати як вихователі виступали в єдності — це означає навчити мудрості материнської і батьківської любові, гармонії доброти і суворості, ласки і вимогливості. З великим тактом, не доторкаючись до особистого, часто болісного, ми прагнемо запобігти помилкам батьків у цій найтоншій сфері духовного життя. Там, де немає мудрості батьківської педагогіки, любов матері й батька калічить дітей. Ми на конкретних прикладах показуємо, яку велику шкоду приносить дітям любов замилування, любов деспотична, любов відкупу... Запобігання цьому порокові вимагає того, щоб поради батькам, особливо батькові, про виховання дітей пронизувала червоною ниткою думка про громадський обов’язок батька й матері, про їхню відповідальність за майбутнє своїх дітей..." (Василь Сухомлинський)
"У наші дні немає, по-моєму, важливішого завдання у сфері виховання людини сучасного суспільства, ніж учити матір і батька виховувати своїх дітей. 3 практики своєї багаторічної праці ми дійшли висновку, що без турбот про педагогічну культуру батьків неможливо розв’язати жодного завдання, що стосується навчання і виховання. Батьківська педагогіка, тобто елементарне коло знань матері й батька про те, як істота, що народилася від людини, стає Людиною,— це фундамент, основа всієї педагогічної теорії й практики. У кабінеті материнської педагогіки на видному місці в нас написані слова М. І. Пирогова: «Нехай жінки зрозуміють, що вони, пораючись біля колиски дитини, запроваджуючи ігри її дитинства, навчаючи її уста лепетати, стають головними будівничими суспільства. Наріжний камінь кладуть їхні руки». У цих словах виражена основна спрямованість усієї нашої роботи з батьками... Важко переоцінити важливість педагогічної культури матері. Наш педагогічний колектив твердо переконаний, що батьківська педагогіка — це перша сторінка суспільної педагогіки. Турбуючись про те, щоб мати була тонким, мудрим, духовно красивим, одухотвореним високими поняттями про моральну красу скульптором, ми кінець кінцем турбуємося про душевну делікатність і чутливість дитини, про те, щоб найпотаємніші куточки її серця завжди відгукувалися на добро й красу." (Василь Сухомлинський)
"Треба уникати парадоксального явища, яке, на жаль, спостерігається в житті: учитель, який виховує чужих дітей, не має часу для виховання своїх дітей. Я хотів би порадити вчителеві-батькові, вчительці-матері: не забувайте, що вдома ви для своїх дітей не вчитель, не класний керівник, а передусім батько, мати. Не перетворюйте сім’ю в мініатюрну школу, по можливості робіть усе, щоб атмосфера школи залишалася за порогом вашого дому, щоб ви і ваші діти були просто гарною родиною. Виховання — це не якісь спеціально, штучно організовані «заходи», це насамперед спосіб життя. У руках педагога — сильний і водночас небезпечний інструмент, який вимагає великої мудрості й обачності,— влада над людиною. Мудро й обережно користуючись цим інструментом у школі, не переносьте його механічно в свій дім..." (Василь Сухомлинський)
"Я раджу кожному вчителеві вести педагогічний щоденник. Це не офіційний документ, до якого ставляться якісь формальні вимоги. Щоденник — особисті записи, помітки. Вони можуть знадобиться в повсякденній практичній роботі. В них — джерело роздумів, творчості. Щоденник, який ведеться десять, двадцять, а то й тридцять років, — це величезна цінність. Адже в кожного мислячого педагога є своя система, своя педагогічна культура... Щоденник допомагає зосередити думку, спрямувати розумові зусилля на щось одне. У своєму щоденнику я виділив кілька сторінок спеціально для запису даних про міцність знань. Вивчення, зіставлення, аналіз цих записів показують залежність міцності знань від численних передумов і умов. Щоденник учить думати." (Василь Сухомлинський)
"Які плани писати вчителеві" - це питання буває дуже гострим — учителів інколи завантажують непотрібною писаниною. Але трапляється й так, що в запалі критики «бюрократичної писанини» окремі педагоги приходять до висновку: не треба писати ніяких планів... І те й інше неправильне. Писати треба все те, що допомагає роботі. Для вчителя початкових класів дуже важливо скласти перспективний плай на кілька років. Такий самий перспективний план я раджу складати і викладачам предметів у середніх і старших класах. Ураховується, звичайно, специфіка предмета. Кожному вчителеві треба також складати тематичний або поурочний план. Педагог, що працює класним керівником, складає план виховної роботи..." (Василь Сухомлинський)
"Є нині й тривалий час ще будуть школи з невеликою кількістю дітей — одно- й двокомплектні маленькі школи, де працює два, а то й один учитель. Якщо ви працюєте в такій школі, вам нелегко буде створити й зберігати навколо себе роками атмосферу багатого, багатогранного духовного життя. А це ж — найголовніше, бо без високої культури — загальної і педагогічної — можна опуститися, зробити свою школу вкрай примітивною, відсталою. Якщо так трапляється, то тільки з вини самого педагога. У найвіддаленішому від центрів куточку може яскраво горіти вогник культури, думки, творчості — все це залежить тільки від вас. Усі ваші зусилля якраз і мають спрямовуватись на те, щоб вогник цей горів дедалі яскравіше. Від цього значною мірою залежать освіченість, культура, знання ваших вихованців..."(Василь Сухомлинський)
"Учителеві школи, де колектив складається з кількох десятків педагогів, незрівнянно легше вдосконалювати свою майстерність, ніж у маленькій школі. У великому колективі завжди є досвідчені педагоги. Але запозичення педагогічного досвіду — дуже складна справа, це — творчість. Вам, новачкові на педагогічній ниві, є чого повчитися майже в кожного педагога, який попрацював у школі хоча б кілька років. Але, запозичуючи досвід, треба економити час. Важко було б добратися до джерел майстерності, якби ви почали відвідувати уроки в усіх педагогів по черзі... Чим більше ви вивчаєте й спостерігаєте досвід своїх старших колег, тим необхідніші вам самоспостереження, самоаналіз, самовдосконалення, самовиховання. На основі самоспостереження, самоаналізу у вас народжуватимуться власні педагогічні ідеї..." (Василь Сухомлинський)
"Читання й письмо — два найпотрібніші школяреві інструменти навчання і водночас два віконця в навколишній світ. Без уміння вільно, швидко і свідомо читати, вільно, швидко, напівавтоматично писати дитина залишається мовби напівсліпою. Я вбачаю дуже важливе завдання в тому, щоб уже в третьому (а в четвертому класі - вже напевно) учень писав довге слово, не відриваючи пера від аркуша, щоб він міг написати слово (і навіть маленьке речення), відірвавши погляд від зошита. Нанівавтоматизм процесу письма — надзвичайно важлива умова грамотності і свідомого засвоєння знань. Учень не повинен думати над тим, як написати ту чи іншу букву, як її з’єднувати з іншими буквами,— лише за цієї умови він зможе думати над застосуванням граматичного правила, над змістом того, що він пише. Поступово вільне письмо виробляє напівавтоматизм і щодо граматичних правил: дитина вже не думає, як пишеться те чи інше слово, бо вона багато разів писала його. Усе це — швидкість написання букв і слів, поступове набування напівавтоматизму щодо орфограм, одночасне написання й осмислювання — має йти поряд..." (Василь Сухомлинський)
"Пряме відношення до розвитку розумових сил учнів має питання про те, як викладається малювання в початковій школі, яку увагу приділяє йому вчитель. Виховуючи дітей у початковій школі, я побачив у малюванні один із засобів, які розвивають творче мислення, уяву. Я твердо переконаний, що дитячий малюнок є необхідним східцем на шляху до логічного пізнання, не говорячи вже про те, що малювання допомагає розвивати естетичне бачення світу. Спочатку я вчив дітей малювати з натури... Поступово, крок за кроком я передавав дітям елементарні вміння з техніки малюнка: діти навчилися передавати світло й тінь, перспективу. Уже в першому класі значне місце в дитячому малюванні зайняла творчість. Діти складали оповідання в малюнках, малювали казку. Малюнок став джерелом гри творчої уяви. Я переконався, що між грою уяви, яка розвивається в процесі малювання, і мовою дитини є прямий, безпосередній зв’язок..." (Василь Сухомлинський)
"Є два основні типи людського мислення — логіко-аналітичне, або математичне, й художнє, або образне. Діти з яскраво вираженим художнім мисленням з цікавістю вивчають літературу, люблять читати, захоплюються поетичною творчістю. У вивченні математики вони нерідко зустрічають великі труднощі й, трапляється, не встигають з цього предмета. Діти, яким притаманне логіко-аналітичне мислення, легко помічають причинно-наслідкові зв’язки й залежності, схоплюють думкою коло предметів і явищ, об’єднаних тим чи іншим зв’язком. Вони легко абстрагуються, з цікавістю вивчають математику та інші точні науки. Логічний аналіз абстракцій для них такий же цікавий, як і яскраві образи для дітей з художнім мисленням. Ці два типи мислення існують об’єктивно, учителеві треба знати, який тип переважає в кожної дитини. Це дуже важливо для правильного педагогічного керівництва розумовою працею. (Василь Сухомлинський)
"Ви працюєте в початковій школі і незабаром вам працювати з першокласниками. Їм по п’ять з половиною - по шість років. Їх виховують сім’я й дитячий садок. Є ще в нас частина дітей, єдині вихователі яких до вступу в школу — мати й батько. Від того, як виховують дошкільнят саме в цей період — за рік-два до школи, залежить дуже багато. Вам треба добре знати кожного свого майбутнього вихованця. Що означає знати дитину? Це передусім мати уявлення про її здоров’я. Дуже велике значення в розвитку дитини має інтелектуальна атмосфера сім’ї. Від того, які в сім’ї розумові інтереси, що читають, про що думають дорослі, що залишають вони в думках дитини,— великою мірою залежить її загальиий розвиток, пам’ять. Розум вашої дитини залежить від ваших розумових інтересів, від того, яке місце в духовному житті сім’ї займає книжка,— скажіть прямо про це батькам своїх дітей. На моє глибоке переконання, необхідно принаймні рік вивчати мислення кожної дитини — тільки за цієї умови можна добре підготуватися до занять у першому класі." (Василь Сухомлинський)
"Пам'ятаю, як повільно минали перші десять років моєї роботи в школі. Потім час полетів швидше, а тепер здається: ось тільки розпочався навчальний рік — і вже закінчується. Це особисте враження я висловив для того, щоб нагадати педагогові-початківцю одну дуже важливу істину: якою б кипучою, невгамовною працею не були наповнені роки молодості, в цю пору завжди можна знайти час для того, щоб поступово, крок за кроком, нагромаджувати наше духовне багатство — педагогічну мудрість. Пам'ятайте, що непомітно настане 20-річчя вашого педагогічного стажу, ви вступите в п’яте десятиріччя свого життя, прийде пора, коли у вас не вистачатиме часу, і Ви з жалем скажете: «Ех, якби знав, почав би цю роботу в молодості, легше було б працювати настарість. А працювати ж ще треба двадцять років». Що ж треба починати робити в роки молодості, щоб не розкаюватися тоді, коли на горизонті - старість? Багато що, і передусім треба нагромаджувати по крихітці інтелектуальне багатство й педагогічну мудрість вихователя..." (Василь Сухомлинський)
"Десятиріччя роботи в школі переконали мене в тому, що праця відіграє надзвичайно важливу роль у розумовому розвитку. Розум дитини — на кінчиках її пальців. Це педагогічне переконання виникло із спостережень. Я бачив, що в дітей із золотими руками, у тих, хто любить працю, формується ясний, допитливий розум. Йдеться не про всяку працю, а передусім про складну, творчу працю, в якій — думка, тонке вміння, майстерність. Факти з кожним роком усе більше переконували, що тут є безпосередній зв’язок. Чим вища майстерність, яку опанувала й опановує рука, тим розумніші дитина, підліток, юнак, тим яскравіше виявляється здатність до вдумливого аналізу фактів, явищ, причинно-наслідкових зв’язків, закономірностей..."(Василь Сухомлинський)
"Продумайте, де і як буде використовувати кожний ваш вихованець вільний час (не проводити, а саме використовувати). Використовувати розумно. Тут знову треба повернутися до книжки. Найважливішим вогнищем захоплення має бути читання. Школа повинна бути царством книжки. Ви можете працювати у віддаленому куточку країни, ваше село може бути віддалене на сотні кілометрів від великих культурних центрів, у школі багато чого може не вистачати,— але, якщо у вас панує книжка, ви можете працювати на тому самому рівні педагогічної культури і досягти таких самих результатів, як і в центрі. І не бійтеся, що книжка відвертатиме учня від знань..." (Василь Сухомлинський)
"Для дитини час проходить зовсім не так, як для дорослого — про це нам не можна ніколи забувати. Той, хто не враховує цієї особливості дитинства, на шляху до серця дитини часто натрапляє на стіну нерозуміння. Сонячний літній день, проведений у лісі,— для дитини це цілий рік, а місяць у дитячому таборі — ціла вічність. Не обмежуйте дітей жорстким регламентом плану, дайте їм роздивитися і надивитися. Приділіть, може, цілу годину тому, шоб діти займалися кожен своєю справою. Цього вимагає природа дитинства, без цього неможливе сприймання і мислення дитини. Пам’ятайте, що на кожному кроці перед дитиною відкривається щось нове, невідоме, що приваблює її, захоплює розум і серце, і дитина вже не в змозі не те що думати, а й відчувати плин часу. Немає нічого дивного в тому, що, захоплена плавним, повільним, але невпинним плином річки дитинства, дитина забуває — так, зовсім забуває про те, наприклад, що їй треба сьогодні виконати домашні завдання..." (Василь Сухомлинський)
"Це здається з першого погляду парадоксом: учень може успішно навчатися лише за умови, коли не весь час його йде на навчання, а залишається багато вільного часу. Але це не парадокс, а логіка педагогічного процесу. Чим насиченіший робочий день учня шкільними заняттями, чим менше залишається в нього часу на те, щоб подумати про щось, безпосередньо не пов’язане з навчанням, тим імовірніше перевантаження, відставання.
Проблема вільного часу — це одна з найважливіших проблем не тільки навчання, але й інтелектуального виховання, всебічного розвитку. Вільний час необхідний учневі, як повітря для здоров’я: він необхідний для того, щоб учень успішно навчався і не відчував постійної загрози відставання (знаєте, як буває: досить дитині прохворіти кілька днів, як вона вже дуже відстала). Вільний час — перша умова багатства інтелектуального життя вихованця, умова того, щоб у його житті було не тільки навчання, а значить і того, щоб навчання було ефективним..." (Василь Сухомлинський)
"Це одна з важливих проблем, пов’язаних з фізичним розвитком і зміцненням здоров’я школярів, з їхнім всебічним розвитком. Рік складається з періодів, у кожному з яких життєдіяльність людського організму різна. Добре відомо, наприклад, що навесні захисні сили організму послаблюються, на осінь — зміцнюються. Враховувати ці циклічні коливання особливо важливо в школі — адже ми маємо справу з організмом, який росте, розвивається, з мозком, який формується, і на який великий вплив справляє зовнішнє середовище. Навчання, розумова праця весною, особливо в початкових класах, мають бути зовсім не такими, як восени..." (Василь Сухомлинський)
"У сільській місцевості школа — головне вогнище культури і знань. Ми вбачаємо своє дуже важливе виховне завдання в тому, щоб процес розвитку й поглиблення знань включався в громадське життя села. Одна з найістотніших рис виховуючого навчання — підготовка учнів до просвітницької роботи. Наші вчителі, які викладають у старших класах, готують своїх вихованців до цієї суспільно корисної діяльності. Передаючи знання іншим, учень багато чого усвідомлює сам, у нього виникає багато запитань, він прагне з’ясувати найтонші «звивини і повороти» думки, приховані причинно-наслідкові зв’язки. Немає активнішої форми застосування і розвитку знань, ніж використання їх у громадській просвітницькій роботі. Утверджуючи, обстоюючи, захищаючи істину, молода людина утверджується в ній сама, у неї виникає потреба далі розширювати й поглиблювати знання. Як добитися, щоб юнацтву хотілося вчитися? Цієї мети ніколи не досягти, якщо знання лишаються в свідомості учня «цінностями для себе», якщо вони не набудуть морального забарвлення, не переживатимуться як радість, честь, багатство, достоїнство особистості."(Василь Сухомлинський)
"Це теж одне з дуже тонких питань нашої педагогічної праці. Як досягти того, щоб учень гордився, що він навчається добре? Щоб у своїх успіхах, у знаннях відчував громадянську гідність? Я твердо переконаний: шлях до здійснення цієї мети в тому, щоб знання, інтелектуальне багатство були самовираженням особистості. Виховну роботу в цьому напрямі треба починати з молодших класів. Виховуючи молодших школярів, я прагнув здійснити принцип: кожний учень повинен зробити свій внесок в інтелектуальне життя колективу. Власні знання, думка, уміння мають переживатися як честь, як гідність...." (Василь Сухомлинський)
"У школі, де навчає прекрасний математик, улюбленим, найцікавішим предметом стає математика, відкриваються неабиякі математичні здібності в багатьох учнів. Приїхав у школу талановитий біолог — дивіться, через два роки улюблений предмет у школі — біологія, з’явився десяток обдарованих юних біологів, закоханих у рослини, в спроби й дослідження на шкільній ділянці. Джерелом б’є інтелектуальне життя в тій школі, де викладання предметів виливається ніби в здорове змагання педагогів за думку, за душу вихованців. Це змагання — ціла сфера творчої праці педагогічного колективу. Виявляється воно в тому, що кожен педагог прагне пробудити інтерес до свого предмета, утвердити захоплення своєю галуззю знань. Уявімо собі, що дитина, яка почала навчатися в IV класі, потрапила до колективу, в якому всі вчителі — талановиті, принаймні закохані кожен у свій предмет люди, що вміють запалити вогник любові кожний до своєї — найцікавішої науки. У таких умовах обов’язково розкриваються природні здібності кожної дитини, відбувається становлення нахилів, здібностей, покликань, обдаровань..." (Василь Сухомлинський)
"Диспропорція між уміннями й знаннями полягає в тому, що в учня ще немає умінь, які є інструментом опанування знань, а йому вчитель подає все нові й нові знання: засвоюй, гав не лови. Такий учень — усе одно, що людина без зубів: змушений ковтати непережовані шматки, він спочатку нездужає, а потім зовсім захворює, нічого не може їсти... Вище я вже зупинявся на тому, що багато учнів не можуть опанувати знання, тому що не вміють швидко й свідомо читати, читаючи, думати. Це одна з найсумніших диспропорцій. Уміння швидко й свідомо читати — і виразно, і про себе — це не просто елементарна грамотність. Це одна з найважливіших умов повноцінного логічного мислення на уроках і під час самостійної роботи над книжкою. Той, хто не вміє швидко й свідомо читати, не може успішно оволодівати знаннями..." (Василь Сухомлинський)
"Йдеться про учнів, які важко, повільно сприймають, осмислюють, запам’ятовують виучуваний матеріал: не осмислене одне — а вже треба вчити інше; одне вивчив — інше забув. Дехто з учителів упевнений, що полегшити навчання цих учнів можна, максимально звузивши сферу їхньої розумової праці (інколи слабовстигаючому учневі кажуть: читай тільки підручник, не витрачай часу на читання чогось іншого). Це абсолютно неправильна думка. Чим важче вчитися школяреві, чим більше труднощів зустрічає він у своїй розумовій праці, тим більше йому треба читати: як фотоплівка слабкої чутливості вимагає тривалішої витримки, так розум слабовстигаючого учня потребує яскравішого й тривалішого сяяння світла наукових знань. Не додаткові заняття, не нескінченні «підтягування», а читання, читання і ще раз читання — ось що відіграє вирішальну роль у розумовій праці тих, кому важко вчитися..." (Василь Сухомлинський)
"У середньому і в старшому віці читання науково-популярної і наукової книжки відіграє ту саму роль, що спостереження в молодшому віці. В учня, який уміє бачити, спостерігати, виробляється сприйнятливість і до наукової книжки. Інтерес до знань неможливий без повсякчасного читання наукової та науково-популярної літератури. Не може бути й мови про непохитний інтерес до знань, якщо учень не виходить за межі підручника..." (Василь Сухомлинський)
"Слід сказати, що спостереження в деяких школах розглядається не як один з видів активної розумової діяльності, не як шлях розвитку розумових сил, а як засіб для ілюстрації певних тем, розділів. Культура педагогічної праці великою мірою визначається тим, яке місце в розумовому розвитку школярів займає спостереження. Із спостережень не тільки черпаються знання,— у спостереженнях знання живуть, завдяки спостереженням вони, можна сказати, йдуть в обіг, застосовуються як інструменти в праці. Якщо повторення — мати навчання, то спостереження — мати осмислювання й запам’ятовування знань..." (Василь Сухомлинський)
"... «Починаючи роботу з учнями, досвідчений учитель намічає на весь період вивчення предмета (у початковій школі — на весь цикл навчання) зміст активної діяльності своїх вихованців. Мета — не тільки вироблення практичних умінь, необхідних у житті й праці, а й активна діяльність учня в системі вивчення предмета, передусім розумове виховання, розвиток думки й мови. Ми вже говорили, що від характеру активної діяльності учня великою мірою залежить його грамотність і роль слова в його духовному житті. Як організувати активну діяльність учня, щоб вона сприяла його розумовому розвитку, розвивала думку, культуру слова, забезпечувала грамотність? Активна діяльність — це ніби місток, що сполучає мову й думку..." (Василь Сухомлинський)
"... «Перевірка зошитів забирає весь вільний час». Це слова з листа однієї вчительки. Під ними могли б підписатися тисячі педагогів. Побачивши купки зошитів, які треба перевірити, не один учитель здригнеться, і не тільки тому, що це багато годин праці,— гнітить те, що це праця одноманітна, нетворча. Думка вчителів і працівників народної освіти спрямована на те, щоб максимально скоротити час перевірки зошитів, але — «нічого не виходить». Чому? Тому що в зошитах учнівських — багато помилок. Проблема перевірки зошитів — одна з тих шкільних проблем, розв’язання яких залежить від сотень умов, передумов. .." (Василь Сухомлинський)
"Мабуть, кожному вчителеві доводилося зустрічатися з таким явищем: учора на уроці всі дуже добре зрозуміли правило (визначення, закон, формулу), добре відповідали, наводили приклади; а сьогодні, дивишся, майже половина класу уявляє вивчене якось туманно, а дехто вже й забув матеріал. Виявляється, що, виконуючи домашнє завдання, багато учнів натрапило на великі труднощі. У класі ж цих труднощів не помічалося. Зрозуміти — це ще не означає знати, розуміння — ще не знання. Щоб були тверді знання, необхідне осмислювання. Що таке осмислювання? Учень думає над тим, що він сприйняв, перевіряє, наскільки правильно він зрозумів матеріал, пробує застосувати здобуті знання на практиці..." (Василь Сухомлинський)
"Один з коренів відставання, неуспішності школярів — недостатнє перше вивчення матеріалу. Що я маю на увазі, говорячи про перше вивчення матеріалу, чи правомірний цей термін? По-моєму, правомірний. Адже знання повсякчас розвиваються, вивчення матеріалу триває довго, і кожний факт застосування знань буде одночасно і розвитком та поглиблюванням їх. А перше вивчення — це перший значний крок від незнання до знання, до розуміння суті фактів, явищ, якостей, ознак... Урок першого вивчення матеріалу має бути особливим — у тому розумінні, що тут необхідна особлива ясність, тут набуває особливого значення ефективність самостійної розумової праці школяра. Прагніть того, щоб під час першого вивчення матеріалу ви побачили результат розумової праці кожного учня. Під час першого вивчення матеріалу надзвичайно важливо бачити самостійну роботу («важких» школярів — тих, хто повільно мислить, повільно міркує, тих, кому для осмислювання суті матеріалу необхідно порівняно більше і фактів, і часу (нерідко і факти для осмислення їм треба давати не ті, що основній масі школярів)..." (Василь Сухомлинський)
"... Вам, звичайно, доводилося зустрічатися з таким явищем: учень добре запам’ятав (завчив) правило, закон, формулу, висновок, але не вміє користуватися своїми знаннями, застосовувати їх, а трапляється й так, що не розуміє суті того, що завчив. Це зло особливо дається взнаки у вивченні граматики, арифметики, алгебри, геометрії, фізики, хімії, тобто предметів, зміст яких становить систему узагальнень, а знання з яких виявляються насамперед в умінні застосовувати ці узагальнення в практичній роботі. Звичайно в таких випадках говорять: учень визубрив, не розуміючи. Але чому ж він визубрив? Що необхідне для запобігання зубрінню — цьому великому злу? Запам’ятовування (заучування) має грунтуватися на розумінні. Ведіть учнів до запам’ятовування через осмислення (усвідомлення), розуміння численних фактів, речей, предметів, явищ. Не допускайте запам’ятовування того, що ще не усвідомлене, не осмислене. .."(Василь Сухомлинський)
"Про активність розумової праці учнів говорять багато й часто. Але активність може бути різна. Учень жваво відповідає, завчивши прочитане чи запам’ятавши розказане вчителем,— це теж активність, та навряд чи вона може сприяти розвитку розумових здібностей. Педагогові треба прагнути до активності думки учня, до того, щоб знання розвивалися завдяки їх застосуванню. Учити так, щоб знання добувалися за допомогою наявних уже знань,— у цьому, на мій погляд, полягає найвища майстерність дидакта. Відвідуючи й аналізуючи уроки, я роблю висновок про педагогічну майстерність учителя якраз за цією рисою розумової праці школярів. Як же досягти того, щоб навчання було роботою думки — добуванням знань? Що тут найважливіше?.." (Василь Сухомлинський)
"Я тисячу разів переконувався: однією з причин труднощів, на які натрапляють діти в навчанні, є те, що знання залишаються часто для них нерухомим вантажем, нагромаджуються мовби «про запас», «не йдуть в обіг», не застосовуються (передусім для здобування нових знань).
У практиці навчально-виховної роботи для багатьох учителів поняття "знати" означає вміти відповідати на поставлені запитання. Такий погляд штовхає вчителя на однобоку оцінку розумової праці й здібностей учнів: здібним і знаючим вважається той, хто вміє зберігати знання в пам’яті і на першу вимогу вчителя «викласти» їх... Прагніть того, щоб знання учня були не кінцевою метою, а засобом, щоб вони не перетворювалися в нерухомий, мертвий багаж, а жили в розумовій праці школяра, в духовному житті колективу, у взаєминах між школярами, у тому живому і безперервному процесі обміну духовними багатствами, без якого не можна собі уявитп повноцінного інтелектуального, морального, емоційного, естетичного розвитку..." (Василь Сухомлинський)
"Навряд чи хто з учителів не згодиться з тим, що один з «найміцніших горішків» нашої педагогічної творчості — робота з «важкими» учнями. З тими, кому треба в три - п’ять разів більше часу для осмислювання й запам’ятовування матеріалу, ніж переважній більшості учнів, хто на другий день забуває вивчене, кому вправи для запобігання забуванню треба виконувати не через три-чотири місяці після вивчення матеріалу, а через два-три тижні... цим дітям конче треба якнайбільше читати. Працюючи з III — IV і V — VIII класами, я завжди дбав про те, щоб для кожної «важкої» дитини підібрати книжки і статті для читання, які розкривають зміст понять, узагальнень, наукових характеристик у найбільш яскравій, цікавій, захоплюючій формі. У цих дітей має виникнути якнайбільше запитань про речі і явища навколишнього світу, з цими запитаннями вони повинні звернутися до мене — це дуже важлива умова їх розумового виховання..."(Василь Сухомлинський)
"Тридцять років роботи в школі відкрили переді мною один важливий, на мій погляд, секрет — своєрідну педагогічну закономірність: у середніх і старших класах відставання, неуспішність з’являються головним чином тому, що в роки навчання у початкових класах учень не запам’ятав на все життя, не зберіг твердо в пам’яті тих елементарних істин, які є немовби фундаментом знань... Я прагну того, щоб у середніх і старших класах розум учня не завантажувався одноманітними операціями, щоб якомога більше розумової енергії йшло на творчу працю. Уся робота, звичайно, грунтується на свідомому засвоєнні матеріалу, проте не можна не враховувати того, що далеко не все можна пояснити. Я прагну поєднати мимовільну і довільну увагу, мимовільне й довільне запам’ятовування." (Василь Сухомлинський)
"... Раджу вчителеві початкових класів: поставте за мету досягти того, щоб дитина на момент закінчення IV класу опанувала швидким, напівавтоматичним письмом, - лише за такої умови він успішно вчитиметься, відпаде постійна необхідність усувати відставання. Треба прагнути до того, щоб учень писав думаючи, щоб написання букв, складів і слів не стояло в центрі його уваги. Поставте перед собою конкретнішу мету: ви учням що-небудь розповідаєте, а вони, слухаючи, вдумуючись в те, що ви розповідаєте, одночасно пишуть стисло, в стислому вигляді виражаючи свою думку. Цьому треба навчити дітей вже в III класі. Якщо вам вдалося досягти цієї мети, запевняю вас: учні ваші ніколи не будуть такими, що відстають, неуспішними; уміючи здобувати знання, вони оберігатимуть час і здоров'я вчителів середніх і старших класів." (Василь Сухомлинський)
"... «До цього уроку я готувався все життя, - відповів вчитель.— І взагалі до кожного уроку я готувався все життя. Ну, а безпосередня підготовка до даної теми, лабораторна, можна сказати, підготовка, - зайняла хвилин п'ятнадцять». Цю відповідь прочиняє віконце в одну з таємниць педагогічної майстерності. У чому ж полягає ця підготовка? Це — читання. Повсякденна, на все життя дружба з книгою. Читання не для завтрашнього уроку, а з органічної потреби, з жадання знань. Якщо хочете, щоб у вас було більше вільного часу, щоб підготовка до уроку не виливалася в одноманітне, нудне сидіння над підручником, читайте наукову літературу. Треба, щоб шкільний підручник основ науки, яку ви викладаєте, був для вас азбукою. Щоб в морі ваших наукових пізнань, основи яких ви даєте школярам, підручник був краплею. Тоді на підготовку до уроків не йтиме декілька годин..." (Василь Сухомлинський)
"Ця порада належить до азбуки педагогічної культури взагалі й емоційного боку культури виховання зокрема. Бути доброзичливим — означає ставитися до дитини так, як ви поставилися б до власного сина. Дитина погано встигає, відстає; дитині важко займатися так, як займаються його однокласники; дитина або підліток зробила хуліганський вчинок — все це біда, біда, біда... Як би ви поступили, якби в цю біду потрапив ваш син? Навряд чи запропонували б такі рішення, як виключення зі школи, зниження відмітки по поведінці... Звичайно, розумному батьку, розумній матері розум підказав би, що і це необхідне, але перш за все серце підказало б щось таке, що украй необхідне для порятунку сина — адже покаранням одним людини не врятуєш. Серце зажадало б чогось такого, що створило б в душі сина моральну чистоту і красу, зробило б його справжньою людиною. Ось це бажання серця і є доброзичливість..." (Василь Сухомлинський)
"Наша праця проходить в світі дитинства — ось про що не можна забувати ні на хвилину. А це особливий, ні з чим не порівнянний мир. Треба знати цей світ, - але цього мало. Треба ужи-тися в світ дитинства; якщо хочете, в кожному вчителеві повинна сяяти і ніколи не згасати маленька іскорка дитини. Що ж це таке — мир дитинства? Я даю тут тільки деякі практичні ради вчителеві і не претендую на науково-психологічне визначення всіх особливостей дитинства. Я б сказав, що дитинство — це перш за все емоційне пізнання навколишнього світу. Мир дитинства — це в першу чергу пізнання серцем того, що дитина бачить навколо себе, що вона сама робить. Яскраве, повнокровне, виразне життя серця, гра відчуттів, емоційних рухів — ось що таке дитинство як об'єкт нашої педагогічної праці, як середовище, в якому нам доводиться працювати..." (Василь Сухомлинський)
"Людина — невичерпне ціле (моральне, інтелектуальне, емоційне, естетичне, творче), і знайти форми розкриття, вираження, розвитку цього цілого тільки в одному колективі, через обмежені можливості організації відносин між членами цього колективу, — завдання нездійсненне. Так, первинний колектив класу не може бути єдиною формою об’єднання, в межах якого розв’язувалися б завдання всебічного розвитку особистості. В одного вихованця інтерес до вивчення математики, другий — захоплений біологією, третій — літературою, четвертий — технічною творчістю. У кожного, крім того, є ще одне або кілька захоплень: музика, малювання, різьба по дереву і т. д. У міру наближення до зрілості нахил, що розвивається в окремих вихованців, вимагає своєї діяльності, зовсім не схожої на діяльність інших..." (Василь Сухомлинський)
"Колектив — дитячий, підлітковий, юнацький — дуже складна єдність. Це річка, яка живиться тисячами струмків. Колектив створюється поступово, крок за кроком. Тридцять два роки я спостерігаю життя першокласників, не одне покоління маленьких дітей учив від І до IV класу, і в мене, гадаю, є право сказати, що протягом якогось періоду після того, як діти переступили шкільний поріг, у класі ще нема і бути не може того, що ми вкладаємо в поняття колектив. Колектив створюється поступово. І мені здаються наївними твердження про те, що головне, на чому тримається колектив, — це вимогливість і система організаційних залежностей. Вимогливість, відповідальність, підкорення і керівництво, — це дуже важливі основи, на яких тримається колектив, але без інших, таких же важливих основ колективу нема й бути не може. Марними виявляються на практиці сподівання деяких вихователів на те, що колектив буде готовим, якщо вибрати з учнів керівників, розподілити обов’язки, поставити вимоги. Взагалі в такій надзвичайно складній духовній спільності, як шкільний колектив, недопустима абсолютизація якогось одного елемента. Нетерпимі універсалізація і категоричність: ось так — тільки добре, а так — тільки погано. Колектив — це не щось таке, яке з’являється невідомо звідки. Колектив — це творіння педагога. У колективі, як у краплі води, відбиваються виховні ідеали педагога, його світогляд..." (Василь Сухомлинський)
"Я твердо переконаний, що найсильнішим, наймогутнішим стимулом, який спонукає дитину до свідомої, старанної розумової праці, є олюднювання її розумової діяльності, облагороджування її бажанням принести радість дорогим рідним людям — мамі, татові... Якщо ви хочете, щоб дитині хотілося добре вчитися, і цим вона прагнула приносити радість матері й батькові, бережіть, плекайте, розвивайте в неї почуття гордості трудівника. Це означає, що дитина має бачити, переживати свої успіхи в навчанні. Не допускайте, щоб дитина переживала безвихідну гіркоту відставання, якусь свою неповноцінність. Оптимізм, віра дитини в свої сили — це та міцна нитка, яка пов’язує школу і сім’ю; це магніт, що приваблює матір і батька до школи. Зруйноване оптимістичне світосприймання дитини — це означає, що між школою і сім’єю споруджена кам’яна стіна..." (Василь Сухомлинський)
"Усе, про що тут ітиме мова, — це спільна робота педагога і батьків. І ми говоритимемо про виховання не тільки тих дітей, які в сім’ї позбавлені сердечного, турботливого, душевного ставлення батьків, а про морально-емоційне виховання всіх дітей. Учити дитину бачити, розуміти, відчувати серцем людей — це, мабуть, квітка в садку, яка найтонше пахне, ім’я цій квітці — виховання почуттів. Наша любов до дітей має бути такою, щоб у дитини пробуджувалася чутливість серця до навколишнього світу, до всього, що створює людина, що служить людині, і, звичайно, насамперед до самої людини. Я твердо переконаний, що виховання людського благородства в дитячому серці починається з олюднення його ставлення до людей, одухотворення цього ставлення чистими, піднесеними почуттями поваги до людини і передусім поваги до матері. й батька..." (Василь Сухомлинський)
"Ми прагнемо того, щоб у материнській школі в дитини виховувалося ніжне, чутливе, чуйне серце. Щоб дитина пізнавала навколишній світ не тільки розумом, а й серцем. Щоб дитина брала близько до серця і те, що хтось зламав гілку на дереві, і те, що маленьке пташеня випало з гнізда й безпорадно борсається в траві, і те, що в саду з’явилося невідомо ким викинуте нічиє кошеня. Ми не одну годину присвячуємо розповідям батькові й матері, як практично створити умови для такого самопрояву дитини, щоб вона завжди, коли це треба, виявила своє співчуття, когось пожаліла, когось приголубила, когось захистила, про когось турбувалася, комусь віддавала своє серце, за чимось горювала, через щось перестраждала. Мова йде, мій друже, про найтонші різці майстрів-скульпторів — матері й батька, про наймайстерніші їх руки. Пропрацювавши третину століття в школі, я переконався, що починати виховувати почуття тільки тоді, коли дитина вже прийшла до школи, доторкатися мені, педагогові, до незайманого ні матір’ю, ні батьком мармуру — пізно. Якщо в сім’ї дитина не дістала емоційного виховання, вона не може пізнавати світ і сприймати слово вихователя серцем, їй буде доступний логічний зміст того, що вона чує, читає,— а емоційний, душевний підтекст для неї виявиться недоступним..." (Василь Сухомлинський)
"У процесі виховання людської особистості діє багато сил, до яких передусім належать: по-перше, сім’я, а в сім’ї найтонший і наймудріший скульптор — мати; по-друге, особа педагога з усіма його духовними багатствами й цінностями, з його мудрістю, знаннями, уміннями, захопленнями, життєвим досвідом, інтелектуальними, естетичними, творчими потребами, інтересами, прагненнями; по-третє, колектив (дитячий, підлітковий, юнацький) з усією його могутньою силою виховного впливу на кожну особу; по-четверте, сама особа вихованця, тобто його самовиховання; по-п’яте, духовне життя вихованця в світі інтелектуальних, естетичних і моральних цінностей — я маю на увазі передусім книжку; по-шосте, зовсім непередбачені скульптори (підліток, з яким ваш вихованець подружив на вулиці; родич чи близький знайомий, який приїхав на тиждень у гості й полонив маленьку людину на все життя радіотехнікою чи мріями про зоряні світи). Якби всі ці скульптори-вихователі завжди діяли як добре злагоджений симфонічний оркестр, як легко розв’язувалося б багато проблем, на яких часто схрещуються й ламаються педагогічні мечі й списи!.." (Василь Сухомлинський)
"Історичний процес розвитку людини склався так, що найрозумніші трудові операції, які пов’язані з думкою і несуть думку «на кінчиках пальців», виконуються правою рукою. Ліва рука під час творчих трудових процесів відіграє допоміжну роль. Правою рукою ми тримаємо інструмент, у правій руці в нас — ручка й олівець, права рука художника створює безсмертний твір живопису. Правої руки людині досить для того, щоб піднятися на ті вершини інтелектуальної культури, яких вона досягла. Але трудова майстерність, мистецтво праці, розум окремих особистостей розвивались би незрівнянно швидше, якби найтонші трудові рухи, освоєні в усіх людей тільки правою рукою, були б і в лівої руки. Йдеться тут не тільки ще про одну передумову трудового виховання. Між рукою і мозком — багато зв’язків, які діють двосторонньо — рука розвиває мозок, творячи його мудрість; мозок розвиває руку, роблячи її розумним інструментом творчості, знаряддям і дзеркалом думки..." (Василь Сухомлинський)
"Зубріння завжди шкідливе, але особливо неприпустиме воно в отроцтві та юнацькому віці. У ці роки зубріння породжує інфантильність — зберігає властивості дитячого віку в дорослих людей, притуплює їхній розумовий розвиток, затримує формування здібностей і нахилів. Дітищем зубріння є одне із зловісних породжень — школярство. Це по суті перенесення в середовище підлітків і юнаків методів і способів, характерних для виховання малят. Це інфантильність розуму в поєднанні із спробами опанувати серйозний науковий матеріал. Це відрив знань від життєвої практики, обмеженість сфери інтелектуальної й суспільної діяльності. Однією з головних причин цього великого лиха є те, що підлітки, юнаки й дівчата, так само засвоюють знання, як і малята: заучують порціями матеріал підручника з тим, щоб потім порціями ж і «викласти» свої знання вчителеві й дістати оцінку. Гіпертрофія довільного запам’ятовування просто обезглузджує людину..." (Василь Сухомлинський)
"Виховання пам’яті — також одна з гострих проблем шкільної практики. Мабуть, у кожного з нас опускалися руки перед дитиною з «дірявою» пам’яттю: сьогодні вона запам’ятала, а завтра забула. Поради і рекомендації відносно виховання пам’яті, які я спробую дати, ґрунтуються на емпіричних даних, на досвіді. Чим більше знань, здобутих власними зусиллями, напруженням волі, чим глибше зачепило логічне пізнання емоційну сферу учня, тим міцніша пам’ять, тим у чіткішому порядку, стрункіше укладаються нові знання в свідомості. Перед тим як почати запам’ятовувати, дитина має пройти школу мислення, про яку я говорив. Чим складніші й важчі завдання постають перед пам’яттю, тим кропіткішим має бути виховання мислення, думки, розумових здібностей..." (Василь Сухомлинський)
"Як розвивати розум учня, поглиблювати його інтелект — на мій погляд, це одна з найгостріших, не досить опрацьованих проблем шкільного виховання взагалі. Дати знання — це лише один бік розумового виховання, і його не можна розглядати без іншого — формування, розвитку розумових сил. Розвиток думки й розумових сил — це розвиток образного й логіко-аналітичного елементів мислення, а також вплив на рухливість розумових процесів — усунення уповільненості мислення. Як показав багаторічний досвід, необхідні спеціальні уроки мислення, їх треба проводити час від часу вже в дошкільний період. З початком занять у першому класі уроки мислення стають частиною розумового виховання. Урок мислення — це і живе, безпосереднє сприймання образів, картин, явищ, предметів навколишнього світу, і логічний аналіз, здобування знань, розумові вправи, знаходження причин і наслідків..." (Василь Сухомлинський)
"Єдиним засобом виховання уважності є вплив на думку, і наочність лише тією мірою сприяє розвитку і поглибленню уважності, якою вона стимулює процес мислення. Наочний образ предмета може сам по собі привернути увагу на тривалий час, але мета застосування наочності полягає зовсім не в тому, щоб на весь урок привернути увагу учня, — наочність приноситься на урок для того, щоб на якомусь етапі пізнання діти відволікались від образу, перейшли в думці до узагальнюючої істини, закономірності... Застосування засобів наочності вимагає великої науково-педагогічної підготовленості учителя, знання психології дитини, підлітка, юнака, знання процесу оволодіння знанням..." (Василь Сухомлинський)
"Керування увагою — одна з найтонших і ще дуже мало досліджених сфер педагогічної праці. Щоб керувати увагою, треба глибоко знати психіку дитини, її вікові особливості. Багато років роботи в школі переконали мене в тому, що оволодіти увагою можна, лише створивши, утвердивши, зберігши її певний внутрішній стан — емоційне піднесення, інтелектуальне натхнення, пов’язане з почуттям панування над істиною, з переживанням розумової гордості. Цей стан треба створювати всією системою розумового виховання. Стан емоційного піднесення, про який іде мова, неможливо створити якимись спеціальними способами на самому уроці, наприклад, тільки вдало підібраними засобами наочності. Цей стан залежить від багато чого — від культури думки й почуття, від кругозору учня..." (Василь Сухомлинський)
"Це питання пов’язане з усім, що діється в школі. Якщо вчителі думають тільки про те, як би примусити учнів сидіти якомога більше над підручниками, як би відвернути їхню увагу від усього іншого,— неминуче перевантаження. Незавидна доля школяра, який ні про що інше не думає, крім уроку, підручника, домашнього завдання, оцінки. Не допускайте, щоб вашого вихованця заполонило школярство. Крім звичного кола шкільних справ, уявлень, інтересів, у нього має бути багате, багатогранне інтелектуальне життя. Мова йде про читання учня, особливо у підлітковому віці..." (Василь Сухомлинський)
"Кожний учитель мріє про те, щоб навчання на його уроках було цікавим для учнів. Як же зробити урок цікавим? Чи всі уроки можуть бути цікавими? У чому джерела інтересу? Урок іде цікаво — це значить, що навчання, мислення супроводжуються почуттями піднесення, схвильованості учня, подиву, інколи навіть зачудування перед істиною, яка відкривається, усвідомленням й відчуванням своїх розумових сил, радістю творчості, гордістю за велич розуму й волі людини. Пізнання саме по собі дивний, незвичайний, чудовий процес, який пробуджує живий і незгасний інтерес..."(Василь Сухомлинський)
"Повторення — мати навчання, твердить народна педагогіка. Але нерідко буває, що добра мати стає злою мачухою. Це трапляється тоді, коли учень змушений протягом дня чи кількох днів зробити те, що робилося тижнями й місяцями, наприклад повторити матеріал, що вивчався протягом десяти, дванадцяти й більше уроків. Безліч фактів і висновків звалюються на плечі учня, у голові його все переплутується. Але ж одночасно з повторенням матеріалу з одного предмета треба вивчати й інші предмети! Нормальна розумова праця стає неможливою, сили учня підриваються. Як же педагогічне правильно організувати повторення? Передусім я раджу враховувати специфіку предмета й конкретного матеріалу. Повторити кілька параграфів з фізики і кілька параграфів з історії, скажімо, в IX класі — далеко не одне й те саме..." (Василь Сухомлинський)
"Не можна допускати, щоб оцінювання знань виділялося з педагогічного процесу як щось відокремлене. Оцінка лише тоді стає стимулом, який спонукає до активної розумової праці, коли взаємини між учителем і учнем побудовані на взаємному довір’ї і доброзичливості. Якщо хочете, оцінка — це один з найтонших інструментів виховання. З того, як ставиться учень до оцінки, поставленої вчителем, можна зробити безпомилковий висновок про те, як він ставиться до вчителя, наскільки вірить йому й поважає його. З приводу оцінювання знань хотілося б дати кілька порад...." (Василь Сухомлинський)
"Не один рік мене турбував неблагополучний стан з перевіркою домашніх завдань: час нерідко пропадав марно. Виходила відома кожному з нас картина: як тільки викликаний учень починав відповідати, всі займалися своїми справами, в усякому разі, думав над відповіддю тільки той, хто чекав, що його викличуть. Мені не давала спокою думка: як же добитися того, щоб під час перевірки завдання над поставленими запитаннями думали всі учні і щоб учитель мав можливість перевіряти роботу всього класу? На допомогу прийшов чорновий зошит..." (Василь Сухомлинський)
"В учителя не вистачає часу передусім тому, що дітям важко вчитися. Багато років я думав над тим, як полегшити працю школяра. Практичними вміннями, їх формуванням ця проблема тільки починається. Запам’ятовування і збереження знань у пам’яті — продовження проблеми. Я раджу кожному вчителеві: аналізуючи зміст знань, чітко виділяйте в них те, що учні повинні твердо запам’ятати й міцно зберігати в пам’яті. Дуже важливе вміння вчителя правильно визначити в програмі ті «вузли» знання, від міцності яких залежить розвиток мислення, розумових здібностей, уміння користуватися знаннями. Ці «вузли» — важливі висновки й узагальнення, формули, правила, закони й закономірності, які відбивають специфіку предмета..." (Василь Сухомлинський)
"Чому часто вже в І класі з’являються невстигаючі, відстаючі, а в II і III класах іноді вже можна зустріти безнадійно відстаючого учня, на якого вчитель, як кажуть, махнув рукою? Тому що немає індивідуального підходу до дітей у найважливішій, найголовнішій сфері шкільного життя — у сфері розумової праці... Мистецтво й майстерність навчання, і виховання полягає в тому, щоб, розкривши сили й можливості кожної дитини, дати їй радість успіху в розумовій праці. А це означає, що в навчанні має бути індивідуалізація — і в змісті розумової праці (в характері завдань), і в часі. Досвідчений педагог дає одному учневі дві, три, а то й чотири задачі на урок, іншому ж — тільки одну. Один одержує складнішу задачу, інший — простішу. Один виконує творчу письмову роботу з мови, наприклад пише твір, інший працює над текстом літературного твору..." (Василь Сухомлинський)
"... Особливістю праці педагога є чергування періодів великої напруженості розумових зусиль з періодами порівняно спокійними. Багаторічна практика твердо переконує: серцю й нервам педагога необхідні тривалі періоди припинення віддачі, припинення витрати нервових і духовних сил. Ці сили необхідно поповнювати. Обов’язкова умова такого поповнення — розумне використання часу відпочинку. Правильний відпочинок, особливо влітку і взимку, розвиває й зміцнює компенсаторні здатності нервової системи, сприяє виробленню витримки, урівноваженості, умінню підпорядковувати емоційні пориви контролю розуму. Багато досвідчених учителів, які пропрацювали в школі 30, 40 і більше років, розповідають, що витримку, самовладання виховує в них, зокрема й особливо, тривале спілкування з природою, в якому фізичне напруження поєднується з думкою, спостереженнями. Разом з тим треба вміти обачно витрачати нервові сили в процесі повсякденної праці — це теж дуже важлива запорука здорового серця й здорового духу. " (Василь Сухомлинський)
"Як і всяка кваліфікована, цілеспрямована, планомірна й систематична праця, виховання людини є професією, спеціальністю. Але це особлива професія, яку не порівняєш ні з якою іншою справою. Вона має низку специфічних властивостей і якостей... Учительська професія — це людинознавство, постійне проникнення в складний духовний світ людини, яке ніколи не припиняється. Прекрасна риса — повсякчас відкривати в людині нове, дивуватися новому, бачити людину в процесі її становлення — один з тих коренів, які живлять покликання до педагогічної праці. Я твердо переконаний, що цей корінь закладається в людині в дитинстві й отроцтві, закладається і в сім’ї, і в школі. Він закладається турботами старших — батька, матері, вчителя, — які виховують дитину в дусі любові до людей, поваги до людини..." (Василь Сухомлинський
Немає коментарів:
Дописати коментар